for Aleksandr Yuvchenko

Out of nowhere there were two big bangs
and the five hundred-tonne safety cap
exploded off the reactor.
There was a heavy thud then a few seconds later
I felt a wave come through the room
and the thick concrete walls bent like rubber.
I thought war had broken out.

We searched a long time for Khodemchuk.
He was the pump operator responsible
for the circulation of coolant water in the reactor
and he was working in the exact spot
where the explosion took place and no matter how long
we searched, there was absolutely no sign
of him, he was vaporised.

Steam was wrapping around everything;
it was dark and I heard a horrible hissing noise.
I looked up and the ceiling was gone!
There was only sky; a sky full of stars.
A blue glow of ionised air was shooting up from the reactor
and I remember thinking how beautiful it was.

I was ordered to go with a party of men
to inspect and report on the damaged reactor hall.
I was the biggest and strongest so I stayed outside
holding the heavy reactor door open with my shoulder
as my three colleagues ran inside.
They glanced at the destruction and dashed back out of there
and I closed the door behind them.

Their faces were all distorted from the radioactive tan
even though they were only in there for a minute or so.
They all received high dosages of radiation
but they didn’t feel anything at the time,
and we had no idea of the emission levels around us.
We met a guy with a dosimeter
and the needle was right off the dial.
But even then, we were still only thinking ‘Rats,
this means the end of our careers in the nuclear industry.’
We all thought, ‘We’ve been exposed now,
this has happened on our watch,’
and we set about doing what we could.
After an hour, I started to vomit in spasms.
I felt weak and my throat was very sore.
By 6am, I couldn’t work or even walk. I collapsed.

Along with others, I was taken to the local hospital.
We thought we might have had 20, perhaps 50 rem
But there was a man there who’d been involved
in a nuclear accident in the submarine fleet,
and he said it was much more serious than that.
‘You don’t vomit at 50 rem,’ he said.
After measuring the fall in my white blood-cell count
a nurse told me
that I’d received over 400 rem, usually a lethal dose.

I was seen only once by the nurse
and then interviewed three times by the KGB.
Many plant workers were flown to hospitals in Moscow
where they died. Those who died quickly were lucky.
It’s a horrible, painful way to die,
simultaneously burnt from the inside and the outside.
Those who had started vomiting early like me
were given bone-marrow transplants.
I received the first of many transfusions.

When I woke I pulled back the sheets
and a cloud of black dust rose off my body.
It was my dead skin.
The radiation had eaten away at my flesh
where my body had touched the hall door —
at my left shoulder, hip and calf.

They had to operate and give me skin grafts.
Like all the others, I should have died.
The doctors told me that if you’ve survived this,
you shouldn’t worry about anything else
for the rest of your life, but they didn’t tell me
how long or how painful that life would be.

Випарувався (Олександрові Ювченку присвячується)

Раптом нізвідки – два великі вибухи
і п’ятисотитонний дах
зірвався з реактора.
Важкий удар, а за кілька секунд
Я відчув, як крізь простір пройшла хвиля
і товсті бетонні стіни зігнулися, ніби гумові.
Невже вибухнула війна?

Ми довго шукали Ходемчука.
Він, оператор насосу, відповідав
за циркуляцію охолоджувальної води в реакторі.
Він працював саме там,
Де стався вибух. Ми довго
шукали, але від нього не залишилося ні сліду.
Він просто випарувався.

Все оповила пара.
Темно було. Я почув страшне сичання.
Глянув угору: стеля щезла.
Було тільки небо – небо, повне зірок.
Блакитне світло іонізованого повітря променіло з реактора.
Пам’ятаю, яким прекрасним воно мені здавалося.

Мені наказали з групою піти,
оглянути пошкоджений реакторний зал і докласти.
Я був найбільшим, найсильнішим, тому й залишився ззовні
і плечем тримав важкі двері реактора,
поки мої три товариші забігли всередину.
Вони глянули на руйнацію і кинулись звідти,
а я закрив за ними двері.

Їхні обличчя спотворив радіоактивний загар,
хоча вони там були лиш одну мить.
Всі вони отримали високі дози радіації,
але тоді не відчули нічого.
Ми не мали уяви, який був рівень випромінювання навколо нас.
Зустріли ми чувака з дозиметром –
Його прилад просто зашкалив.
Та навіть тоді ми думали тільки, «Чорт,
от кінець нашій кар’єрі в ядерній галузі».
Ми всі думали, «Нас викрито!
Це ж сталося на нашій зміні».
І ми взялись робити, що могли.

Через годину в мене почалися спазми блювоти.
Я ослаб, і дуже боліло горло.
О шостій я вже не міг ні працювати, ні навіть ходити. Я впав.

Разом з іншими, мене забрали до місцевої лікарні.
Ми думали, що отримали двадцять, можливо п’ятдесят рад.
Але чоловік, який пережив
ядерну аварію на підводному кораблі,
сказав, що справа далеко серйозніша.
«При п’ятдесяти рад не блюєш», сказав.

Медсестра, яка міряла кількість
білих тілець у крові, сказала, що я отримав
понад 400 рад – дозу, загалом смертельну.

Медсестра тільки один раз оглянула мене,
а потім тричі допитували кадебісти.
Багатьох робітників АЕС відправили до лікарень в Москві,
де вони й померли. Пощастило тим, хто помер швидко.
Це смерть страшна, болюча –
ти згораєш рівночасно і зсередини, і ззовні.

Тим, в кого рано почалася блювота, як у мене,
зробили пересадку кісткового мозку.
Я отримав перше з багатьох переливань крові.

Коли я прокинувся і відгорнув простирадло,
з мого тіла піднялася хмара чорної пилюки.
Це була моя мертва шкіра.
Там, де я торкнувся дверей, –
на лівому плечі, стегні й литці, –
радіація виїла тіло.
Потрібна була операція і пересадка шкіри.
Як і всі інші, я повинен був померти.
Лікарі казали: якщо це переживеш,
не доведеться вже більше будь-чим турбуватись
до кінця життя. Але не сказали вони,
яким довгим чи болючим буде це життя.

Translated by Marko and Olya Pavlyshyn

I Did Everything Right

Volodymyr Shashenok, the automatic systems adjuster,
was under the reactor in Room 604
on the phone, reporting on the pressure gauges.
An explosion blasted him into the air
and demolished the room. Boiling water leaked
everywhere as radioactive steam gushed through the ruins.

His colleagues found Shashenok under a fallen beam,
bloody foam pouring out of his mouth,
his body covered with deep radiation burns.
Palamarchuk and Gorbachenko tried to calm him.
‘I turned off the voltage,’ he whispered,
‘I did everything as ordered …
I did everything right, I did everything right,’
he kept repeating as they carried him out.

Shashenok’s wife was called to the emergency room
and she wasn’t really worried
as her husband always reassured her
that being an engineer was not a dangerous job.
But when she saw him, Lyudmyla, herself a nurse,
knew he was in a bad way.
‘He did not look like my husband at all,’ she said,
‘He just looked like an enormous blister.’

Shashenok was connected to tubes
and a breathing apparatus; he lay in the hospital
bunk staring up at his wife through half-closed eyes.
‘I love you, Volodya,’ she whispered
as the sun began to rise over the dead, red pine trees.

Я все зробив, як слід

Володимир Шашенок, налагоджувальник автоматичних систем,
був під реактором у кімнаті № 604
на телефоні. Звітував про показники манометра.
Вибух кинув його в повітря
і знищив кімнату. Усюди почав текти кип’яток,
а радіоактивна пара ринула крізь руйновище.

Колеги знайшли Шашенока під зваленою балкою.
З рота текла кривава піна,
а тіло вкрили глибокі радіоактивні опіки.
Паламарчук і Горбаченко старались його заспокоїти.
«Я вимкнув вольтаж», прошепотів. «Все зробив,
як наказано… Я все зробив, як слід» –
повторював, поки колеги його виносили.

Дружину Шашенока покликали в кімнату швидкої допомоги.
Вона не дуже хвилювалася –
адже ж чоловік завжди запевняв,
що робота інженера – безпечна.

Та, побачивши його, Людмила – вона ж медсестра –
зрозуміла, що його справи погані.
«Він був зовсім неподібним на мого чоловіка», – сказала.
«Він був просто одним величезним пухирем».

Шашенока обвивали трубки,
його підключено до дихального апарату. Він лежав у лікарняному ліжку
і напівзакритими очима дивився на дружину.
«Я люблю тебе, Володю», прошепотіла.
А сонце піднімалося над мертвими, почервонілими соснами.

Translated by Marko and Olya Pavlyshyn


At the fire station dormitory in Prypyat
just before 1.30am the fireman was woken
by the alarm and told to drive to the plant
to put out a fire. He tried not to wake his young bride
who slept there with him,
but she heard him close the front door and she called
to him through the open window to come back.
He turned, leaned in and kissed her through the window
and said he’d be home for breakfast. He smiled
and left for the plant in his trousers and singlet.

At the power plant he was one of the first to arrive.
He saw blue smoke, and graphite scattered about
on fire like sparklers. He picked one up and it was hot.
The chief said, ‘Come on boys let’s put this fire out,’
and five firemen climbed a ladder to the roof
and fought the fire for an hour with water
until, one by one, they collapsed.

At the hospital his young bride sat by his side
as he jerked in and out of consciousness.
Pieces of his liver and lungs
began to dribble out of his mouth.
He was choking on them.
The fireman’s wife wrapped her hand around a bandage
and gently wiped the pieces of his organs away.

At the morgue they dressed the fireman
in his best suit, cutting it away
to fit it around his bloated body.
His feet were too swollen for shoes.
They squeezed his fireman cap on and placed his body
into a cellophane bag and a wooden coffin
then placed that into a sealed zinc casket.

At the cemetery the fireman’s family was escorted
by Soviet soldiers who kept other people out with rifles.
His mother and wife wiped away tears
with black handkerchiefs they had bought in Moscow.
Soldiers buried the fireman as fast as they could
with a colonel shouting orders for them to
work even quicker. He was buried within a minute
and everyone was quickly led away.

At his grave two months later
his pregnant wife knelt in the clay and whispered
that she would name their child Natasha as he had wished.
She felt a great pain in her heart and without warning
she went into labour on the fireman’s grave.
Their baby died four hours later
of cirrhosis of the liver and congenital heart disease.

At her two-room apartment in a poor section of Kyiv
despite multiple strokes and continual poor health
she survived on a tiny government pension.
She baked cakes to sell at market
while she cared for her son, a healthy boy.
He always looked forward to birthdays
when his mother would bake a special cake for him.


В Прип’яті
пожежника збудила перед 1.30 ночі
пожежна тривога. Йому наказано їхати на АЕС
гасити пожежу. Намагався не будити молоду дружину,
яка спала поруч,
але вона почула, як він закриває двері, і гукнула
через відкрите вікно, щоб повернувся.
Він обернувся, нахилився крізь вікно, поцілував
і сказав, що встигне на сніданок. Усміхнувся
і попрямував на АЕС у штанах і майці.

Він одним з перших прибув на станцію.
Він побачив синій дим і ґрафіт, розкиданий,
який іскрився, як феєрверк. Він підняв шматок – гарячий!
Начальник сказав, «Ходімо, хлопці, гасити вогонь»,
і п’ять пожежників полізли драбиною на дах
і годину гасили вогонь водою
поки, один за одним, не попадали.

У лікарні молода дружина сиділа біля нього,
а він то втрачав свідомість, то приходив до себе.
Шматки печінки й легенів
текли з рота
й душили його.
Дружина пожежника, завернувши руку бинтом,
легенько витирала шматочки органів.

У моргу вдягнули пожежника
в його найкращий костюм. Мусіли розрізати,
щоб умістити його набрякле тіло.
Спухлі ноги не входили в черевики.
На голову натягнули каску, а тіло завернули
у целофановий мішок, поклали в дерев’яну труну,
а її запечатали в цинкову.

На цвинтарі родину пожежника ескортували
радянські військові з гвинтівками. Інших близько не допускали.
Мати й дружина витирали сльози
чорними хустинками, що їх купили в Москві.
Солдати поховали пожежника так швидко, як могли,
а полковник криком наказував, щоб працювали
ще швидше. Його поховали за хвилину,
і всіх швидко відправили.

Через два місяці на його могилі
вагітна дружина на колінах у глині прошепотіла,
що назве дитину Наташою так, як він хотів.
Відчула сильний біль біля серця і без попередження
в неї на могилі пожежника почалися пологи.
Через чотири години дитина померла
від цирозу печінки й вродженого пороку серця.

У двокімнатній квартирі в непрестижному районі Києва,
незважаючи на численні інсульти і тривалу проблеми зі здоров’ям,
Людмила виживала на маленькій пенсії.
Вона пекла торти на продаж на ринку
і доглядала за другим сином, який, хоча
й хворобливий, завжди чекав
на свої дні народження та особливі мамині торти.

Translated by Marko and Olya Pavlyshyn

Ukrainian-Australian poet Myron Lysenko was born 1952 in Heyfield Victoria. Has published 7 books of poetry, the latest a ghost gum leans over (Flying Island Books, 2021). Co-founder with Kevin Brophy of independent literary journal Going Down Swinging. He lives in Woodend and is the leader of poetry and music band Black Forest Smoke.

Olya and Marko Pavlyshyn translate English-language poetry into Ukrainian together from time to time. At their very first meeting in Kyiv in 1990 they read Myron Lysenko’s collection I’m Ukrainian, Mate. Olya works in community health and Marko is a retired professor of Ukrainian Studies.